Останнім часом село Трикрати та його околиці стали одним з найбільш відвідуваних місць Миколаївській області. Химерні природні масиви і рукотворний казковий ліс притягують тисячі туристів в це невелике і непривабливе, на перший погляд, селище.

На жаль, переважна більшість туристів приїжджають сюди виключно заради красивих селфі, в зв’язку з чим, багато гідів перестало звертати увагу на історичну спадщину цих місць. А дарма…

В кінці 18-го століття власником цих земель став Петро Михайлович Скаржинський – дворянин, нащадок знатного роду литовських шляхтичів, герой російсько-турецької війни і перший наказний отаман Бузького козацького війська. Тут він облаштував сімейний маєток і, після відставки, присвятив себе землеробству.

У жовтні 1787р. в родині Скаржинського народився син Віктор. За легендою, в цей самий день його батько був поранений під час оборони фортеці Кінбурн.

У 1805 році Віктор поступив на службу до Департаменту Народної Освіти і Головне Правління училищ в Петербурзі, і, прослуживши 6 років, пішов у відставку, в надії продовжити справу батька в сімейному маєтку. Але його плани зруйнувала війна.

У серпні 1812 р. Віктор зібрав кавалерійський загін з добровольців серед місцевих кріпаків і вільних селян, забезпечив платнею і всім необхідним, і особисто очолив ескадрон. Уже в кінці жовтня Кутузов рапортував імператору про подвиги Скаржинського та його ескадрону. В результаті, 12 добровольців отримали Георгіївські хрести, а Віктор нагороджений двома орденами. У травні 1813-го загін повернувся на батьківщину.

З цього часу Віктор присвятив себе лісорозведенню. Для цього регіону лісівництво було справою новою і багатьом здавалося неможливим, тому Віктору довелося йти шляхом власних проб і помилок, постійно винаходячи нові інструменти і способи обробки грунту. Багато насіння доводилося виписувати по кілька разів з США, Франції і Німеччини, поки дерева не приживалися.

Його біограф І. Палімпсестов відзначав: «Реалізоване ним переорювання щільного грунту в херсонських степах на аршин глибини, під жахливою спекою і палючими вітрами, є справжнім громадянським подвигом, який вимагав, крім значних витрат, ще й величезної сили волі в боротьбі з природою і людьми, які глумилися над ним і називали його затію божевіллям…»

З 1819 по 1879 рік під керівництвом Віктора Петровича були посаджені лісові урочища «Лабіринт», «Рацинська дача», «Мар’їна гай», «Васильєва пасіка», «Миронов сад» і «Виноградний сад». Для утримання талих і дощових вод було побудовано більше 40 гребель.

Особливою гордістю Скаржинського були насаджені ним сади, що займали 250 десятин землі. В них налічувалось 140 сортів яблунь, 81 сорт груш, 20 сортів вишень і слив, 50 сортів абрикосів. На додаток до цього були великі шовковичні плантації і виноградники, що давали до 8 000 відер вина на рік.

Поряд з цим, Віктор Петрович створив один з кращих кінних заводів, завів зразкові кошари (більше 6 000 овець), а рогата худоба в його маєтках славилася своєю рослістю, витривалістю і силою у всій Новоросії. Крім того, він був одним з перших в краї пасічників (понад 4 000 роїв бджіл), а також сприяв впровадженню шовківництва (2 000 пудів шовку-сирцю на рік).

У 1820 році В.П. Скаржинського обрали головою дворянства Херсонської губернії, а незабаром був удостоєний звання камергера «за відмінну службу і загальнокорисні дії». Міністерство Державного Майна і Імператорське Вільне Економічне Товариство нагородили його золотими медалями за внесок в лісівництво і садівництво, а Товариство сільського господарства Південної Росії обрало його своїм почесним членом.

Помер Віктор Петрович в 1861 році в Трикратах, де і похований в сімейному склепі, який був зруйнований у 1930-х.
Діяльність батька продовжували його сини – Костянтин, Григорій та Віктор.

У 2010 році з ініціативи місцевих жителів місце поховання сім’ї Скаржинських було відновлено.

Садиба Скаржинських збереглася до наших днів. Зараз в ній розташовується дитяча школа мистецтв. Ліс Віктора Петровича, нехай і не в кращому стані, до сих пір є дивним чарівним місцем.