Кожному миколаївцю з дитинства знайомі мармурові леви, які безтурботно дрімають на сходах Каштанового скверу. Але далеко не всі знають, що менше ста років тому ці величні вартові прикрашали “палац” однієї з найвідоміших родин міста.

Ця історія почалася в 1870-х, коли Головний командир Чорноморського флоту Микола Андрійович Аркас спалахнув ідеєю про зведення власного будинку на одній із найкращих ділянок міста — на розі Соборної та Адміральської, навпроти Адміралтейського собору та Міської управи. Незважаючи на те, що ділянка була зайнята і належала кільком спадкоємцям міщанина Коренєва, наполегливий віце-адмірал зумів домовитися з кожним із них і викупити домоволодіння, яке займало чверть кварталу.

Влітку 1876 р. проект будинку, складений архітектором Жуковським-Волинським, було затверджено. За задумом автора, будинок мав П-подібну форму і більше нагадувала палац. Основна його частина, включаючи парадний вхід з тими самими мармуровими левами, розташовувалася вздовж Адміральської. З боку нинішнього Будинку творчості до неї примикав півтораповерховий флігель, до якого паралельно Адміральській був прибудований блок господарських приміщень. Ворота виходили на вул. Соборну.

Внутрішнє планування комплексу також вражає. Крім віталень, залів, спалень, численних госп. приміщень та кімнат для прислуги, особняк був примітний наявністю 2-х бібліотек, музичної, молитовної, більярдної, турецької диванної, лазні та безліччю інших вишукувань.

Наприкінці 70-х родина нарешті переїхала до нового будинку. Але пожити в ньому адміралу судилося недовго — він помер 8 червня 1881 р. Його дружина, Софія Петрівна, успадкувала будинок і прожила тут до своєї смерті в лютому 1898 р. За її заповітом, “палац” перейшов у спадок старшому синові Миколі. Завдяки своїй діяльності згодом він стане найвідомішим представником династії та увійде в історію як видатний історик, композитор, письменник, засновник та керівник миколаївської “Просвіти”, автор першого україномовного видання «Історії України-Русі» та першої опери за мотивами поеми Т.Г. .Шевченка «Катерина».

Через три місяці після вступу в спадок, Микола Миколайович продав будинок своїй дружині Ользі Іванівні. Деякі історики вважають, що причиною цього були фінансові проблеми. На підтвердження цієї версії свідчить те, що на початку 20 століття родина Аркасів неодноразово закладала свою нерухомість для одержання позики.

Після смерті Миколи в березні 1909 р. у будинку залишилася його дружина із сином Миколою Миколайовичем 2-м та онуком Миколою Миколайовичем 3-м. Перший із них у майбутньому підтримає Скоропадського, стане командиром полку УНР, а після еміграції працюватиме актором, режисером та директором Русинського театру в Ужгороді. Другий піде стопами діда і увійде в історію як відомий історик і філолог.

У 1918 р. Ольга Іванівна продала будинок подружжю Буцькому, колишнім поміщикам Олександрійського повіту Херсонської губернії. Незважаючи на це, вона отримала право й надалі проживати у будинку. Протягом року нові власники здали частину приміщень в оренду містовій управі, Українській раді та німецькій адміністрації.

У березні 1919 р. Червона Армія “звільнила” місто і влада перейшла Раді робітничих депутатів з усіма наслідками, що випливають для місцевої буржуазії… Якийсь час літня вдова Аркаса продовжувала жити в адміральському будинку, ледве зводячи кінці з кінцями. Але на початку 1920 р., не бажаючи миритися з новим режимом, Аркаси назавжди залишили Миколаїв.

Будинок продовжував прикрашати місто аж до 1944 р. При відступі німецькі окупанти спалили “палац” віце-адмірала…