10 жовтня 2022 року, під час найбільшого з початку повномасштабної війни ракетного обстрілу України, значних пошкоджень зазнали історичні будівлі Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, розташовані у самому центрі столиці. Зокрема, постраждали Червоний та Жовтий корпуси, а також будівля Навчально-наукової бібліотеки ім. М. Максимовича. І, хоча головний корпус КНУ постраждав менше за все, саме з нього ми хотіли б почати свою розповідь про історію Київського університету.

Завдяки незвичному для старовинної архітектури насичено-червоному кольору, головний корпус Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка  став однією з найвідоміших та найвпізнаваніших історичних будівель Києва. Цю характерну рису споруда отримала не випадково. Справа у тому, що на початку свого існування університет носив імʼя святого Володимира. Тому, попри те, що за задумом архітектора будівля мала бути жовто-білою, її вирішили пофарбувати у кольори стрічок однойменного ордену  — червоний та чорний. До речі, від ордену Св. Володимира університет запозичив не тільки кольори, але й девіз: «Користь, честь і слава».

З часом червоний колір став настільки невід’ємним для будівлі, що усі пропозиції і спроби перефарбувати корпус викликали шалений шквал критики. Врешті решт, для уникнення подальших експериментів з фарбою, під час реставрації у 2019 – 2020 рр. для Червоного корпусу було створено унікальний колір – «Unired», а зображення будівлі зареєстрували як товарний знак.

Проте, повернімось до історії цього велетня.

Ідея заснування університету в Києві виникла ще на початку XIX ст., коли такі заклади зʼявились у Харкові та Казані. Однак втілювати ці плани у життя почали лише у 1833 р., внаслідок закриття двох найбільших навчальних осередків округу: Кременецького ліцею на Волині та Імператорського Віленського університету. Майно цих установ перевезли до Києва і воно стало основою майбутнього університету.

2 листопада 1833 р. імператор Микола І підписав указ про заснування Імператорського університету Святого Володимира. Наступного року відбувся конкурс на створення проєкту головного корпусу, в якому переміг італієць Вінченцо (Вікентій) Беретті — професор архітектури і провідний зодчий Санкт-Петербургу. У квітні 1835 р. він разом зі своїм учнем Павлом Спарро вирушив до Києва, де залишиться працювати до самої смерті.

До ХІХ ст. місцевість, де згодом постали споруди університету, була полем “поза градом”. 31 липня 1837 р. на околиці Паньківщини, на колишньому заміському вигоні, де паслася худоба та стояли дров’яні склади, розпочалося будівництво знаменитого Червоного корпусу. На місці майбутньої будівлі урочисто заклали у землю медаль з роком заснування споруди, три монети (золоту, срібну та платинову), та цегли з фундаменту Десятинної церкви.

Оскільки на момент будівництва ще не вирішили, з якого боку буде прокладено основну вулицю, Беретті спроєктував будівлю так, щоб вона виглядала презентабельно як зі східного, так і з західного боку. Кажуть, довідавшись про проєктну вартість будівництва у 8 млн. рублів, Микола І не зміг стримати гніву. Проте, проєкт все ж таки був реалізований і у 1842 р. університет переїхав до нової будівлі.

Чотириповерхова будівля являє собою замкнений квадрат зі стороною 145 м і великим внутрішнім двориком всередині. Перший поверх призначався для службових потреб, кухні та їдальні. Другий і третій – для начального процесу та культових приміщень, четвертий – для інституту казеннокоштних студентів, карцеру, гардеробних кімнат тощо. У напівкруглих фасадах розташовувались Православна університетська домова церква імені Св. Володимира та Католицький університетський костел. Новим для того часу було застосування чавунних виробів – баз і капітелей колон, плиток для підлоги, торшерів тощо. У підвалі та на всіх поверхах  розміщувалися стаціонарні печі.

Спорудження Червоного корпусу дало імпульс розбудові міста в південно-західному напрямку та відіграло величезну роль у подальшому формуванні архітектури Києва. Університет став архітектурним і культурним центром цілого міського району — Нової забудови. Оскільки його будівництво потребувало й докорінного перепланування місцевості, Беретті довелось розробити перший генеральний план міста і стати фактично головним архітектором Києва. Доволі швидко місцевість навколо університету перетворилася на фешенебельну частину міста. Тут селилися київські меценати, представники української інтелігенції, розміщувалися видавництва та редакції українських газет і журналів.

У 1841 році поряд з корпусом був закладений Ботанічний сад. До 1913 р. на його території розміщувався й Зоологічний сад.

У 1845 – 1846 рр. в археографічній комісії Університету працював Т. Г. Шевченко. Розгром у 1847 році Кирило-Мефодіївського товариства й арешт поета перервали його роботу, але не знищили зв’язки поета з закладом. Після звільнення Шевченко написав «Букварь Южнорусский» для недільних шкіл, займався його розповсюдженням, листувався з першим ректором університету Михайлом Максимовичем.

У 1880 році тут провели випробування першої у світі системи одночасного телеграфування і телефонування по одному й тому ж дроту (винахідник Г. Г. Ігнатьєв).

На середину 1880-х рр. в університеті налічувалось близько 20 музеїв та навчальних кабінетів, працювало 10 наукових товариств, а також функціонували хірургічна та університетська медична клініки.

У 1915 – 1916 рр., під час Першої світової війни, університет евакуювали до Саратова, а в будівлі дислокувалась військова частина російської армії.

З приходом до влади більшовиків університет кілька разів змінював назву, реогранізовувався, але, все ж таки, продовжував функціонувати.

9 березня 1939 р., на честь святкування 125-річчя з дня народження Тараса Шевченка, перед будівлею університету, на місці пам’ятника Миколі І, було відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку, обличчям до Червоного корпусу. Київському університету та парку перед університетом було присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка.

Під час нацистської окупації в стінах Червоного корпусу діяв так званий націонал-соціалістичний Київський університет, ректором якого був призначений колишній зав. кафедри історії Костянтин Теодосійович Штепа. До війни Штепа був агентом НКВС, відомим, насамперед, спецоперацією проти доньки Грушевського, яка призвела до її арешту і загибелі у таборах ГУЛАГ. Проте, з 1941 року він почав активно співпрацювати з німцями — був агентом СД, безпосередньо причетним до знищення націоналістичного підпілля у Києві, а також завідував відділом народної освіти у Райхскомісаріаті Україна.

У листопаді 1943 року, під час відступу з Києва, нацисти підірвали університет. Загальні руйнування від п’яти вибухів і пожеж становило понад 70%.

Після війни за відновлення зруйнованого Червоного корпусу береться вже відомий на той час у Києві архітектор Павло Альошин. Разом зі своїм колективом він ретельно вивчає архівні записи батька та сина Беретті, з наміром відновити споруду у її первісному вигляді. Але зміни все ж таки були внесені: оскільки кількість студентів збільшилась, довелось розширити будівлю у бік Ботанічного саду. Крім того, зроблено отвори для вікон, щоб покращити освітлення приміщення у фризі фасаду; а хрестові склепіння у бібліотечному залі замінено на пологі залізобетонні. Реставраційні роботи тривали аж до 1954 року.

У 1964 році до 150-річчя Т. Г. Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу був створений вітраж «Шевченко. Мати». Авторами композиції була група художників-шістдесятників: Алла Горська, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук та Галина Зубченко. Скликана після цього комісія кваліфікувала витвір як «ідейну ворожу творчість», тож замість урочистого відкриття вітраж було розбито адміністрацією університету, а авторів виключили зі Спілки художників. За словами деяких істориків, саме це було першим поштовхом до подальших репресій українських дисидентів…

21 квітня 1994 р. Указом Президента України Київському університету ім. Т. Г. Шевченка присвоєно статус національного. Через пʼять років, 25 листопада 1999 р., Леонід Кучма збільшив автономію університету, підпорядкувавши його Президенту України, і прирівняв посаду ректора до статусу міністра України.

Якщо вам подобається те, що ми робимо, підпишіться, будь ласка, на наші сторінки у соц. мережах:

Facebook     |     Instagram